Світове господарство, сутність, об'єктивні основи становлення, етапи розвитку


Світове господарство, його сутність, об'єктив­Ні основи формування та особливості розвитку

На початку XXI ст. Окреслився якісно новий рі­вень розвитку продуктивних сил, особливості яких зумовлені постіндустріальними або інформаційними технологіями виробництва і відповідними їм виробни­чими відносинами, а також відносинами інтелектуаль­ної власності. Але різноманітні форми суспільного та економічного розвитку, розмаїття і взаємозалежність країн світу на основі об'єктивних економічних проце­сів і законів збережуться, очевидно, ще надовго.

Зародження і формування стабільних економічних відносин між державами і господарюючими суб'єкта­ми різних країн, інтернаціоналізація господарських зв'язків — це об'єктивна історична тенденція розвит­ку продуктивних сил зумовлена міжнародним поді­лом праці (МПП), неможливістю національної еконо­міки забезпечити виробничі та інші потреби країни лише за рахунок власних ресурсів, сил і чинників. Тенденція до утворення світового господарства, інтер­націоналізації економіки поступово охоплює всі краї­ни світу незалежно від рівня розвитку, а загальною необхідною та достатньою передумовою цих процесів є перехід до індустріальної стадії розвитку продуктив­них сил — до великого машинного виробництва, яко­му стають "тісними" та "вузькими" національні межі.

Світове господарство — Сукупність національних економік, їх Виробничих, торгових, кредитних, науково-технічних, фінансо­вих та інших організаційних об'єднань та підприємств, об'єдна­Них міжнародним поділом праці, й відповідна система міжна­родних економічних відносин.

У своєму розвитку світове господарство пройшло Кілька етапів.

1 Доіндустріальна стадія виробництва — Кінець XVII Ст. Світове господарство виникло ще на доіндустріальній стадії виробництва із зародженням між­ народної торгівлі й формувалося до кінця XVII ст.

2 Початок XVIII — Середина XIX Ст. Характери­зується подальшим розвитком виробництва товарів, зростаюча маса яких надходить у регулярний обмін між країнами; перетворенням зовнішньої торгівлі на частину національної економіки; виникненням світового ринку — вищого досягнення капіталізму.

3 Кінець XIX — Початок XX Ст. Саме в цей пері­од завершилося формування світової системи госпо­дарства на основі великого машинного виробництва.

4 Кінець 20-х — середина 80-х років XX Ст. Після

Першої світової війни почався процес якісних змін системи світового господарства, який завершився з па­дінням колоніальної системи. Світова економіка роз­кололася на дві основні системи — соціалістичну та ка­піталістичну і була доповнена багатьма колоніальними країнами, які звільнилися від зовнішньоекономічної за­лежності. У цей період ринкова економіка суттєво тран­сформувалась у напрямі соціального господарювання. Щільніше почали переплітатися ринкові інструменти з державним регулюванням на макрорівні. З розвитком продуктивних сил і господарських відносин активно ут­верджувалась змішана економіка. Ринкову систему сві­тового господарства в середині 80-х років XX ст. Утво­рювало понад 160 країн, у тому числі понад ЗО індус­тріальне розвинутих.

5 Кінець 80-х — Початок 90-х років XX Ст. Визна­чальною рисою цього етапу є наростання інтеграційних процесів у виробництві, розвиток їх організаційно-еко­номічних форм, пов'язаних з виробництвом товарів і комплектуючих у різних країнах. На формування сві­тового господарства в 90-ті роки XX ст. Вплинуло відок­ремлення більшості країн Східної Європи від соціаліс­тичної системи господарювання, ліквідація Ради еконо­мічної взаємодопомоги (РЕВ) і розпад СРСР, утворення нових незалежних держав.

Загалом світове господарство наприкінці XX — на початку XXI ст., Зберігаючи розмаїття, велику кіль­кість суперечностей і різнопланових тенденцій, все ж є більш цілісним, інтегрованим і динамічним, ніж у середині XX ст., і Набуває глобального характеру. Для нього стали характерними нові економічні зв'язки і відносини, розширилися митні й політичні союзи. Процес його становлення ще не завершився, оскільки продовжується поглиблений розвиток усіх факторів, що його зумовлюють.

На розвиток світового господарства виливають такі Чинники:

§ розвиток науково-технічного прогресу, перетворення інформаційних технологій на один із найважливіших аспектів розвитку світової економіки.

§ зростаюча взаємозалежність національних господарств, загальна лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків.

§ поглиблений розвиток МПП — міжнародна спеціалізація і кооперування виробництва.

§ високий рівень інтенсифікації міжнародного ру­ху факторів виробництва: робочої сили, капіталів, технологій, засобів виробництва, інформації.

§ інтернаціоналізація виробництва і капіталу.

§ формування самостійної фінансової системи, безпосередньо не пов'язаної з обслуговуванням руху товарів.

§ вирішення глобальних проблем тощо.

1. Схема Сучасних Тенденцій Розвитку світового Господарства

Головною тенденцією розвитку сучасного світового господарства є інтернаціоналізація виробництва. Основ­ним її чинником став перехід розвинутих країн у 60— 80-ті роки XX ст. На нову високотехнологічну базу з пе­реважанням інформаційних технологій. Це спричинило бурхливу інтернаціоналізацію відтворювальних проце­сів у обох галузях - інтеграційній (через зближення, взаємопристосування національних господарств) і тран­снаціональній (через створення міжнаціональних ви­робничих комплексів).

Інтернаціоналізація виробництва — об'єктивний історичний Процес налагодження міжнаціональних формувань і стійких Виробничих зв'язків між різними країнами, зумовлений роз­Витком міжнародного поділу праці, виробничою і науково-Технічною спеціалізацією і кооперацією, внаслідок чого виробничий процес в окремо взятій країні стає частиною процесу, що відбувається в інтернаціональному або світово­му масштабах.

Інтернаціоналізація відображає вихід відтворювального процесу за межі національних кордонів і стає частиною процесу, який відбувається в межах інтерна­ціонального або світового рівня. Така об'єктивна істо­рична тенденція охоплює всі країни незалежно від соціально-економічної системи чи рівня розвитку.

Передумови інтернаціоналізації господарських зв'язків виникли в період переходу до великого ма­шинного виробництва. НТП є найдієвішим чинником інтернаціоналізації економіки, яка набуває нових рис, пов'язаних з переходом від переважно зовнішньотор­гових зв'язків до міжнародного науково-технічного і виробничого співробітництва.

Інтернаціоналізація виробництва зумовлює необ­хідність утворення відповідних організаційних форм, які дають змогу долати перепони, породжува­ні державними кордонами. Найважливішою стала економічна інтеграція, яка є певним міждержавним економічним об'єднанням, створеним відповідно до спеціальних угод. У межах території країн-учасниць вона охоплює певні види господарської діяльності на особливих умовах порівняно з іншими країнами (1).

Міжнародна економічна інтеграція — Процес зрощення, Об'єднання економік різних країн на основі розвитку та по­Глиблення стійких взаємозв'язків у виробництві і розподілі Праці, взаємодії відтворювальних структур на різних рівнях на­ціональних господарств.

Основними формами економічної інтеграції є: пре­ференційні (лат. Preferentis — перевага) торговельні угоди, зона вільної торгівлі, митний союз, загальний ринок, економічний та валютний союзи і політичний союз.

Між учасниками цього процесу здійснюється глиб­ший поділ праці, ведеться інтенсивніший обмін това­рами, послугами, капіталами і робочою силою.

Основними чинниками інтеграції є:

—близькість рівнів економічного розвитку і рівня ринкової зрілості країн, що інтегруються.

—географічна близькість, наявність спільного кор­дону і тісних економічних зв'язків, сформованих історично.

—спільність економічних та інших проблем, які постають перед країнами у певних галузях (фінансів, регулювання економіки, політичного співробітництва тощо).

—демонстраційний ефект і економічні зрушення.

У різних регіонах світу сформувалося кілька десят­ків інтеграційних об'єднань. Вони суттєво відрізняють­ся характером відносин, організаційними формами, результатами господарської діяльності. Одне з них — Європейський Союз (ЄС), основи якого в 1957 р. сфор­мували шість західноєвропейських країн (Бельгія, Іта­лія, Люксембург, Нідерланди, ФРН, Франція). З часом ЄС розширювався завдяки залученню нових держав, те­пер до нього входять 15 країн (Англія, Ірландія, Фран­ція, Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія, Бельгія, Голландія, Люксембург, Греція, Данія, Австрія, Шве­ція, Фінляндія). Найближчим часом передбачається вступ ще шести країн (Угорщини, Польщі, Чехії, Сло­венії, Естонії, Кіпру). З моменту утворення ЄС пройшов усі основні етапи інтеграційного процесу, є сильним і динамічним економічним об'єднанням, яке в 1,4 раза перевищує чисельність населення США (291 млн. Осіб) і володіє майже таким самим економічним потенціа­лом (20% потенціалу світової економіки). Одночасно із збільшенням кількісного складу в ЄС відбувається поглиблення інтеграційних процесів. На першому за­сіданні 1999 р. у Брюсселі керівними органами ЄС бу­ла опрацьована спеціальна стратегія відносин з Укра­їною, яка прагне отримати статус асоційованого члена ЄС. У межах ЄС забезпечено вільне пересування това­рів і всіх чинників виробництва, єдину зовнішньотор­говельну політику на основі загального митного тари­фу, єдину політику в галузях сільського господарства, енергетики, транспорту тощо. З 1 січня 1999 року більшість країн ЄС перейшла до єдиної валюти (евро) у безготівкових розрахунках. З розвитком валютної інтеграції та створенням єдиного центрального банку (ЄЦБ) країни ЄС з 1 січня 2002 року перейшли до цієї валюти у готівкових операціях. Для управління СС утворено міждержавні представницькі, виконавчі та судові органи, наділені наднаціональними повнова­женнями, не залежними від національних урядів.

Серед інших інтеграційних об'єднань слід виділити: в розвинутих країнах — НАФТА (Північна Америка), н країнах, що розвиваються, — МЕРКОСУР в Латинській Америці, в країнах з перехідною економікою — СНД на території колишнього СРСР, АТЕС — Азіатсько-Тихо-океанський регіон. Регіональні об'єднання сприяють глибшим, взаємопроникаючим економічним зв'язкам національних економік різних країн.

У деяких регіонах світу утворюються торгові бло­ки, функціонують організації з втілення спільних про­ектів. Особливо активно останнім часом діють валют­ні союзи. Координувати економічну політику в межах обсягів виробництва відповідних товарів і встановлен­ня цін покликані такі асоціації, як ОПЕК, Євроатом тощо. Ці асоціації беруть участь у розробці договорів, їх можливості залежать від особливостей поточної фа­зи відтворення у світовому господарстві, кон'юнктур­них коливань, а також від політики торгово-промисло­вих корпорацій, які монополізують ринок або ціну.

Майже всі інтеграційні об'єднання, які виникають і розвиваються в нинішній світовій економіці, вирішу­ють схожі завдання, сутність яких зводиться до вико­ристання переваг масштабної економіки, утворення сприятливого зовнішньополітичного середовища, вирі­шення проблем торговельної політики, максимального сприяння структурній перебудові економіки, під­тримки молодих галузей і забезпечення необхідних умов для створення нових.

Крім того, економічне зближення країн в регіональ­них межах створює сприятливі умови для фірм країн-учасниць економічної інтеграції, певною мірою захища­ючи їх від конкуренції з боку фірм третіх країн.

Інтеграційна взаємодія дає змогу країнам-учасницям разом вирішувати найбільш гострі соціальні проб­леми (вирівнювання умов розвитку найбільш відсталих регіонів, пом'якшення становища на ринку праці), про водити науково-технічну політику. Проте взаємодія на­ціональних господарств здійснюється з різною інтенсив­ністю, в різних масштабах.

Основою інтернаціоналізації та інтеграції націо­нальних господарств є міжнародний поділ праці (МПП).

Міжнародний поділ праці — Вищий ступінь суспільного Поділу праці, що базується на спеціалізації національних Економік з виробництва товарів і послуг відповідно до особ­Ливостей природних, соціально-економічних та інших, умов виробництва в різних країнах, тобто міжнародний розподіл виробництва, що зумовлює і передбачає необхідність обміну результатами діяльності.

Усі країни світу тією чи іншою мірою беруть участь в МПП, його поглиблення диктується розвитком про­дуктивних сил, які зазнають впливу науково-технічної революції. Участь в МПП забезпечує країнам додатко­вий економічний ефект, що дає змогу їм більш повно і з найменшими витратами задовольняти свої потреби.

Міжнародний поділ праці має власну внутрішню структуру і відповідні методи розвитку. Основними рисами МПП є міжнародна спеціалізація і міжнарод­на кооперація виробництва.

Міжнародна спеціалізація виробництва (МСВ). Розвивається за двома напрямами — виробничим і те­риторіальним.

У свою чергу, виробничий напрям поділяється на:

— міжгалузеву спеціалізацію.

— внутрігалузеву спеціалізацію.

—спеціалізацію окремих підприємств.

Територіальна МСВ охоплює спеціалізацію з виробництва окремих товарів їх частин для ринку:

— окремих країн.

— групи країн.

— регіонів.

Основними формами МСВ є:

— предметна (виробництво готових виробів) спеціалізація.

— подетальна (виробництво частин і компонентів

виробів) спеціалізація.

— технологічна або стадійна спеціалізація.

Найбільше поширення серед видів предметної спе­ціалізації в світогосподарських зв'язках отримала спе­ціалізація з виробництва готової продукції.

Особливу роль у поглибленні та прискоренні вироб­ничої спеціалізації різних країн відіграв індустріальний етап розвитку національних економік. Промислова ре­волюція у XIX ст. Здійснила переворот у галузевому розподілі праці, сприяла спеціалізації виробництва на основі технічного прогресу, стимулювала розвиток пред­метної (або міжгалузевої) спеціалізації, зорієнтованої на виготовлення окремих видів промислових виробів.

Подальший розвиток МПП втілено у переході від предметної (міжгалузевої) до подетальної (внутрігалу­зевої) спеціалізації. В її межах підприємства, розта­шовані на території певної країни, стають ланками міжнародного поділу праці в процесі виробництва то­варів. Наприклад, значну частину комплектуючих ви­робів і операцій з виготовлення японських телевізорів та іншої радіоелектронної апаратури виконують на за­водах, розташованих у країнах Азії, Європи, Латин­ської Америки. Частку національного господарства в МПП можна подати як індекс товарності:

G =100%

Де G — індекс товарності; ЕХ — експорт продукції (послуг) протягом року; IМ — імпорт продукції протягом року; GDP — річний валовий внутрішній продукт.

На розвиток інтернаціоналізації виробництва впли­ває низка чинників, найважливішими серед яких є: рівень техніко-економічного розвитку країн, особли­вості виробничої асоціації, величина національного господарства, рівень розвитку МПП.

Головними чинниками міжнаціональної спеціалі­зації є наявність природних ресурсів, кліматичні умо­ви, сформована виробнича база і внутрішній рівень національної спеціалізації. Якщо концентрація вироб­ництва продукції у межах однієї країни не базується на спеціалізованих підприємствах з високим техніч­ним і технологічним рівнем, не забезпечує випуск кон­курентоспроможної продукції, то вона призводить до перевитрат ресурсів і економічних спадів.

У кожному національному господарстві посилю­ється роль елементів, породжених організаційно-тех­нічною взаємодією різних країн, все більша кількість підприємств, які належать до національних комплек­сів, стають ланками всесвітнього господарства. Це зумовлено повною економічною (передусім виробничою) взаємозалежністю країн.

Міжнародна кооперація праці (МКП) є головною формою поділу праці у світовому господарстві. Це об'єднана діяльність працівників різних країн в однако­вих чи різних, але об'єднаних між собою процесах виробництва. МКП базується на міжнародній спеціаліза­ції виробництва, яка є одним з аспектів МПП. Саме то­му міжнародна кооперація і міжнародна спеціалізація виробництва є не лише формами МПП, а й важливими ознаками, що визначають його сутність.

За своєю економічною природою МКП є продуктив­ною силою — вПро насприяє досягненню високих резуль­татів у галузі виробництва, наукових досліджень, збуту продукції за значно менших затрат живої та уречевле­ної праці порівняно із затратами, необхідними для до­сягнення таких самих результатів окремими виробни­ками.

У виробничій кооперації простежуються два взає­мопов'язані процеси — узгоджене виробництво певної продукції та обмін продукцією між суб'єктами МКП.

Класифікація форм міжнародної виробничої коопе­рації залежить від методологічних принципів. Відпо­відно до документів Конференції ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) формами міжнародної виробни­чої кооперації є: спільне виробництво; підрядна ко­операція; поставки у межах ліцензійних угод; допов­нення виробничих потужностей партнера; розподіл виробничих програм (спеціалізація); організація спільних підприємств.

МКП в її розвинутих формах охоплює різні сфери кооперування:

1 Міжнародне виробничо-технічне кооперування.

До його сфери належать:

— питання передачі ліцензій і використання прав власності.

— підрядне кооперування в галузі будівельних і монтажних робіт.

— удосконалення управління виробництвом, стан­дартизація, уніфікація, сертифікація, розподіл виробничих програм.

2 Торгово-економічні процеси, пов'язані з реалізацією кооперованої продукції.

3 Післяпродажне обслуговування техніки.

Головною фірмою з виробництва аеробуса А-300 і його модифікацій А-310, А-320 є компанія "Ербас-індастрі". Національні компанії деяких країн (Франції, Німеччини, Великобританії, Іспанії, Голландії і Бель­гії) мають в ній власні частки акцій. Будучи гене­ральним підрядником, "Ербас-індастрі" здійснює свої зв'язки з авіакомпаніями і урядами заінтересованих країн, визначає політику в сфері продажу, забезпечує післяпродажне обслуговування і підготовку льотно-технічного персоналу клієнтів.

Організаційною формою реалізації спільних під­приємств країн-кооперантів, які планують здійснення технічно складних і дорогих проектів, що не під силу виробникам однієї країни навіть за підтримки уряду, є міжнародні консорціуми. Вони виникають переваж­но в наукомістких галузях (авіаційній, космічній про­мисловості, енергетиці), а за створення міжнародних вільних економічних зон — в деяких інших галузях і сферах діяльності.

Отже, економічна інтеграція є процесом економіч­ної взаємодії країн, який сприяє взаємодії господар­ських механізмів і набуває форми міждержавних угод. Основними її передумовами є зближення рівнів ринко­вого розвитку країн, вирішення загальних проблем, прагнення не залишитися обабіч інтеграційних про­цесів у світовому господарстві.

Основні форми і методи співробітництва країн З різним рівнем розвитку

У сучасних умовах, коли взаємозалежність між країнами посилена інтернаціоналізацією господар­ських зв'язків, науково-технічною революцією, прин­ципово новим впливом засобів інформації та комуніка­ції, ефективне функціонування економіки в умовах автаркії (національної економічної самозабезнеченості) неможливе. Економічна діяльність, спрямована на самоізоляцію, на національну або групову автаркію, якими б благородними політичними і соціальними гаслами не прикривалася, перспективи не має. Праг­нення уникнути суперечностей розвитку світового господарства спричиняє виникнення державного І між­державного регулювання міжнародних економічних відносин, посилення інтернаціоналізації господарсько­го життя, його інтеграцію, розвиток різних форм і ме­тодів міжнародних економічних відносин.

Поглиблення міжнародної спеціалізації та коопера­ції виробництва зумовлює зростання об'ємів міжнарод­ної торгівлі, яка за умов зростаючої інтернаціоналіза­ції господарського життя є однією з перших форм між­народних економічних відносин.

Міжнародна торгівля як наслідок МПП зародилася давно, а на початку XIX ст. Набула форми світового рин­ку, на якому діяли майже всі розвинуті країни світу.

Міжнародна торгівля — Сфера товарно-грошових відносин, що охоплює пересування, купівлю-продаж товарів, послуг та Інформації за межі державного кордону певної країни.

Продавцями і покупцями в цій сфері економічних відносин є державні організації, фізичні та юридичні особи.

Товари, що купуються і завозяться в країну, це ім­порт, а товари, що продаються і вивозяться — експорт. Сума експорту та імпорту кожної країни становить її Зовнішньоторговельний товарообіг. Різниця між су­купним імпортом і експортом протягом певного періо­ду часу (рік, квартал та ін.) утворює Сальдо торго­вельного балансу країни. Воно є активним (позитив­ним), якщо експорт за вартістю перевищує імпорт, або пасивним (від'ємним), якщо ситуація протилежна. Пе­ревищення імпорту над експортом спричиняє зовніш­ньоторговельний дефіцит. Пасивне сальдо торговельно­го балансу покривають за рахунок національного дохо­ду країни, оплачуючи золотом або конвертованою валютою. Нерідко вдаються і до кредитів країни-донора (постачальника) або міжнародних фінансових орга­нізацій (Міжнародний валютний фонд — МВФ, Міжна­родний банк реконструкції та розвитку — МБРР).

Розрахунки за зовнішньоторговельними операціями кожна країна здійснює у натуральних і вартісних по­казниках. За натуральним виміром динаміку зовніш­ньоторговельного товарообігу виражають індекси фі­зичного обсягу експорту та імпорту, які демонструють тенденції зміни обсягів реальної маси товарів. На відміну від них, вартісні показники відображають не тіль­ки зміни в кількості експортованих та імпортованих то­варів, а й коливання цін. Тому вартість експорту може зменшитися навіть за збільшення кількості експортова­ної продукції, якщо впадуть ціни на неї, і навпаки.

Обсяг міжнародної торгівлі (товарообіг) підрахову­ють підсумовуванням тільки обсягів експорту, як пра­вило, в доларах США і в цінах ФОБ1. Імпорт підрахо­вують у цінах СІФ2, внаслідок чого він перевищує вар­тість експорту на 10%.

Успішний розвиток зовнішньої торгівлі всіх країн забезпечується відкритістю економіки і рівнем цін на світовому ринку. Відкрита економіка передбачає ціліс­ний єдиний економічний комплекс, інтегрований у сві­товий ринок, сприяє активному застосуванню різних форм спільного підприємництва, організації зон віль­ного підприємництва, ліквідації державної монополії зовнішньої торгівлі, ефективному використанню прин­ципу порівняльної переваги країни в МПП, передбачає зважену відкритість внутрішнього ринку щодо інозем­ного капіталу, товарів, технологій, інформації.

Стихійна відкритість загрожує економічній безпеці країни. Обґрунтована відкритість, заснована на прин­ципах ефективності, конкурентоспроможності, не мо­же бути реалізована без урахування структури експор­ту й імпорту, руху капіталів, митної, податкової та кредитної політики, які впливають на зв'язки із зов­нішнім світом. Відкрита економіка потребує держав­ного контролю за дотриманням рівня відкритості рин­ку в межах розумної достатності. Тому відкритою є економіка, частина товарів і послуг якої створюється для внутрішнього споживання, а залишкова частина надходить на експорт. Частина доходів спрямовується на імпорт — закупівлю товарів і послуг, вироблених за кордоном, але необхідних для виробництва і спожи­вання всередині країни.

ФОБ1 — умова поставки і оплати товарів, згідно з якою про­давець зобов'язаний за свій рахунок доставити товар і сплати­ти мито (транспортні витрати не враховуються).

СІФ2 — умова поставки товарів у міжнародній торгівлі, згідно з якою продавець зобов'язаний застрахувати товар, оплатити фрахт, доставити товар у порт і відвантажити на борт судна (охоплює всі витрати, пов'язані з доставкою товару до споживача).

За допомогою кількісних індикаторів оцінюють рі­вень участі країни у світових господарських зв'язках. Серед таких індикаторів — питома вага експорту та ім­порту у валовому внутрішньому продукті, їх комбіна­ція дає змогу простежити масштаби зв'язків окремих національних економік із світовим ринком. Так, відношення вартості експорту до валового внутрішнього продукту Є Експортною квотою — реальним показни­ком участі країни у МПП. Цей показник визначають за формулою

EX=

Де EXq — експортна квота; ЕХ — величина сукупного експорту; GDP — величина валового внутрішнього про­дукту (за рік). Ця формула дає змогу з'ясувати залеж­ність виробництва національної економіки від збуту власних товарів на ринках інших країн. Вважається, що економіка відкрита, коли ЕХQ дорівнює 10% і більше.

Іншим показником відкритості економіки є спів­відношення між сукупним імпортом і валовим внут­рішнім продуктом — Імпортна квота. Цей показник визначають за формулою

IM =

Де IM — імпортна квота; IМ — величина сукупного імпорту; GDP — величина валового внутрішнього про­дукту (за рік).

Імпортна квота засвідчує, яку частину від величи­ни валового внутрішнього продукту становить імпорт.

Більш комплексним показником відкритості еко­номіки є Зовнішньоторговельна квота — відношення величини сукупного зовнішньоторговельного обороту країни до обсягу її валового внутрішнього продукту. Цей показник визначається за формулою

FT =

Де FT — зовнішньоторговельна квота; FT — величи­на зовнішньоторговельного обороту; GDP — обсяг ва­лового внутрішнього продукту.

Зовнішньоторговельна квота виражає загальний обсяг зовнішнього товарообігу країни з країною-партнером або з усім світовим господарством. Але цей по­казник не дає якісної характеристики зовнішнього то­варообігу і не враховує величини експорту капіталу. Тому зовнішньоторговельна квота як показник розвит­ку МПП має обмежений характер.

Одним з найважливіших факторів міжнародної тор­гівлі є ціна. Процес ціноутворення на світовому ринку базується на взаємовигідних принципах і методах. Сві­това ціна товарів (послуг) є грошовим втіленням їхньої інтернаціональної вартості.

Інтернаціональна вартість — Суспільне необхідні затрати пра­Ці, пов'язані із виробництвом товарів (наданням послуг) за середньосвітових суспільне нормальних умов виробництва і середньосвітового рівня продуктивності та інтенсивності праці й дії економічних законів світового ринку.

Природнокліматичні умови, рівень технічної озброє­ності праці та інші чинники зумовлюють суттєві відмін­ності середнього рівня продуктивності та інтенсивності праці, а відповідно і національної вартості товарів. Про­те дія закону вартості на світовому ринку зводить різні національні вартості товару до єдиної інтернаціональної вартості. Тому у відкритій світовій торгівлі товарний об­мін між країнами здійснюється за інтернаціональною вартістю. Вона регулюється умовами виробництва тих країн, де виробляється переважна більшість продукції, що надходить на світовий ринок.

Світова ціна коливається навколо інтернаціональної вартості як своєї основи залежно від співвідношення світового попиту і пропозиції на кожен товар. Відповід­но до закону світових цін монополії, що контролюють основні потоки товарів і ціни, користуються перевага­ми, яких не мають сильніші (краще технічно оснащені й економічно організовані) виробники. Проте такі пере­ваги обмежуються витратами, на які приречені слабші ринкові контрагенти.

Світовому ринку притаманна різноманітність цін, які можуть бути різними навіть для одного й того са­мого товару. Це зумовлено місцем та часом продажу товару, валютою платежів, іншими обставинами, пов'язаними із законами попиту та пропозиції. Проте ціни змінюються доти, доки не стануть однаковими для всіх учасників торгового обміну.

Зростаюча залежність національних господарств кожної країни від зовнішньої торгівлі, цін на світовому ринку, посилення конкурентної боротьби зумовлює не державного втручання в регулювання зов­нішньої торгівлі шляхом законодавчого встановлення певних правил її ведення. Історично утворилися різні форми державного захисту національних інтересів у бо­ротьбі на світових ринках. Усі вони належать до однієї з двох протилежних систем: протекціонізму або фритредерства.

Протекціонізм (лат. Protectio — Прикриття) — Система тариф­Них і нетарифних обмежень імпорту, яка передбачає високі митні збори, заборону на ввезення певних товарів, викорис­Тання дискримінаційних якісних стандартів, приховані фінан­Сові методи торговельної політики, тимчасове обмеження ім­Порту для вирівнювання платіжного балансу, використання Субсидій і компенсацій, фітосанітарні бар'єри та інші заходи, які перешкоджають конкуренції іноземних товарів з націо­Нальним виробником.

Політика протекціонізму, захищаючи національних виробників, сприяє розвитку вітчизняного виробництва, залученню до державної скарбниці додаткових грошо­вих надходжень від мита та інших зборів.

Фритредерство (англ, Trade — Вільна торгівля) — Зовнішньотор­говельна політика, За Якої митні органи виконують тільки реєс­Траційні функції, не стягують експортне та імпортне мито, не за­Проваджують ніяких обмежень на зовнішній торговий оборот.

Таку політику проводять країни з високоефектив­ним національним господарством, яке дає змогу місце­вим товаровиробникам не тільки витримувати інозем­ну конкуренцію, а й долати протекціоністські митні бар'єри, розширювати експорт своїх товарів на світо­вий ринок.

Ще за часів промислового перевороту в Англії Адам Сміт зазначав користь політики фритредерства, стверджуючи, що слід імпортувати товари з країни, де витрати на їх виготовлення менші, а експортувати то­вари, витрати на які нижчі в експортерів. Ця теорія отримала назву Теорії абсолютних переваг.

Проте модель А. Сміта не охоплювала всі види ви­робництва. Згідно з нею не могли отримати економіч­ну вигоду країни, які не мали абсолютних переваг у витратах виробництва. Теорія А. Сміта була доповне­на і розвинута Д. Рікардо, який сформулював Теорію Порівняльних витрат (порівняльних переваг), що є теоретичною основою політики вільної торгівлі та використовується у міжнародних економічних відно­синах. Д. Рікардо обґрунтував можливість взаємови­гідної міжнародної торгівлі за наявності абсолютних

Переваг однієї країни над іншою у виробництві всіх то­варів. У такій ситуації висновки про доцільність обмі­ну необхідно робити на основі зіставлення порівняль­них витрат.

Упродовж певного часу теорія Д. Рікардо залиша­лась єдиною теорією МПП. Але сучасна західна еконо­мічна наука доповнила і модернізувала модель розвит­ку міжнародної торгівлі. Основою цієї моделі є Теорія Альтернативних витрат, Розроблена американським економістом Г. Хаберлєром.

Розвинули і доопрацювали її експерти Міжнарод­ної організації економічного співробітництва і розвит­ку (МОЕСР). Вони визначили коефіцієнт порівняль­них переваг експорту товару з однієї країни в іншу за формулою

CP =

Де СР — порівняльні переваги; І — товар; J — країна; X — експорт готової продукції; Іт — готові товари. За допомогою формули можна порівняти питому вагу екс­порту товару певної країни в загальному обсязі експор­ту товару країн МОЕСР з питомою вагою експорту гото­вих виробів країни в загальному експорті готових виро­бів із країн МОЕСР. Країна має порівняльні переваги, якщо питома вага конкретного товару в загальному екс­порті цього товару із країн МОЕСР більша, ніж величи­на експорту готових виробів країни у загальному екс­порті готових виробів із країн МОЕСР.

Інколи держави укладають між собою торгові уго­ди за принципом найбільшого сприяння. Згідно з ним кожна країна-учасниця угоди зобов'язується надавати своєму партнеру такі права і пільги, які вона вже на­дала або збирається надати у майбутньому коленому партнеру. Тому відмова від поширення на певну краї­ну угод найбільшого сприяння означає, що проти неї застосовуються економічні санкції.

Економічно високо розвинуті країни Заходу часто застосовують наступальну тактику у торговій політи­ці. Вони використовують протекціонізм як засіб, що сприяє наповненню ринків інших країн своїми товара­ми (завищений митний збір забезпечує підтримання у себе такого високого рівня цін, який компенсує ви­робникам втрати від сплати мита в країнах, що підлягають торговій агресії), застосовують товарний і ва­лютний демпінг, що ослаблює позиції конкурентів на світовому ринку.

Товарний Демпінг (анг. Dumping — Скидання) — Вивіз товарів Із країни за цінами, значно нижчими, ніж ціни всередині краї­Ни абПро насвітовому ринку, нижчими, ніж витрати виробництва, З метою усунення конкурентів на зовнішніх ринках; виступає Одним із видів обмеження ділової практики, а в окремих ви­Падках кваліфікується як недобросовісна практика.

Після визнання факту демпінгу, що наносить ре­альні або потенційні збитки економіці країни, в якій він здійснюється, її законодавчі органи здійснюють антидемпінгові розслідування. Основним методом при­пинення демпінгової практики за результатами дос­лідження є встановлення антидемпінгового мита, тим­часового або постійного (в більшості випадків воно не перевищує різниці між демпінговою і нормальною ці­нами), залежно від ситуації на ринку.

Валютний демпінг— вивіз товарів за цінами, нижчими під сві­тових, з країн, де валюта знецінена, у країни з менш знеціне­Ною або стабільнішою (твердою) валютою.

Застосовують такий демпінг тоді, коли купівельна спроможність грошової одиниці країни падає значно нижче, ніж її курс щодо інших валют.

Загалом країни світу провадять гнучку зовнішньо­торговельну політику. Вони ефективно використовують різні методи протекціонізму і запроваджують елементи фритредерства. Найсприятливіші умови торгівлі з інши­ми країнами забезпечуються укладанням відповідних (переважно двосторонніх) торгових угод, які містять пункти про обов'язки в галузі зовнішньоторговельної політики. Певні елементи вільної торгівлі використову­ються і в межах європейських інтеграційних угрупо­вань: Європейський Союз (ЄС), Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ).

Усю міжнародну торгівлю поділяють на торгівлю товарами і торгівлю послугами.

Надходження на світовий ринок усе більшої кіль­кості товарів зумовлює насичення і збільшення попи­ту на послуги і як наслідок — розширення міжнарод­ного ринку послуг. Послуги можуть бути надані або у речовому вигляді (реалізацією товару), або у процесі функціонування живої праці. Два способи надання (вироблення) послуг зумовлюють два види послуг. Перший опосередковується речами, має справу із споживчими товарами. Надання подібних послуг за своєю суттю нічим не відрізняється від праці у сфері матері­ального виробництва.

Другий вид послуг спрямований безпосередньо на людину або на зовнішні умови. Такі послуги не пов'яза­ні з матеріальними речами, їх надання невіддільне від споживання, а створення є одночасним зі споживанням у процесі задоволення потреб, тобто вони с нематері­альними (невиробничими). Значна роль у невиробни­чих послугах належить туризму, який є динамічною сферою зовнішньоекономічної діяльності. Туризм — особлива галузь економіки країни, оскільки створює нову матеріальну цінність, реалізуючи її у формі пос­луг, і одночасно реалізує нематеріальні послуги, по­в'язані з обслуговуванням туристів. Туризм є виробни­чо-обслуговуючим процесом, оскільки здійснює вироб­ничі та невиробничі функції.

Дещо меншу частку міжнародного ринку послуг охоплює така галузь, як освіта. Обмін здійснюється, як правило, у межах вищої школи. Міжнародні зв'язки ви­щої школи набувають різних форм: обмін досвідом та ін­формацією, викладачами і науковими співробітниками, аспірантами і студентами, погодження підходів до проце­су навчання і програм, спільна дослідницька діяльність, утворення інтернаціональних робочих колективів. Біль­ше сотні міжнародних організацій займаються інтернаці­ональною діяльністю у вищій школі. Все більше поши­рюється надання освітніх послуг на комерційній основі. Проте значна частина співробітництва між вищими нав­чальними закладами існує на некомерційних засадах.

Важливою особливістю надання (виробництва) по­слуг є те, що вони часто об'єднуються з експортом у межах одного контракту і потребують безпосередньої зустрічі покупців і продавців.

Спеціалізація науково-дослідної діяльності у межах світового господарства стимулює розвиток міжнародно­го науково-технічного співробітництва. У другій поло­вині 70-х років у світовому господарстві почав інтенсив­но формуватися ринок новітніх технологій. Економічна вигода від міжнародного обміну передовими технологі­ями зумовлена раціональнішим використанням засобів виробництва, промисловим опануванням нових техно­логій, товарів, виникненням нових ринків збуту, прис­коренням економічного розвитку.

Світовий досвід свідчить, що між ринком науково-технічних знань та технологій і ринком послуг є багато спільного, а механізм укладання угод і реалізації — майже ідентичний. Відмінність лише в тому, що на цьому ринку немає товарної маси. На ринку науково-технічних знань реалізуються товари інтелектуальної власності, юридичне захищені патентами, авторськи­ми свідоцтвами та науково-технічні, комерційні, фі­нансові, а також інші знання і досвід, не захищені у правовому відношенні.

Світові господарські зв'язки набувають в основно­му двох форм міжнародного технологічного обміну: некомерційних (публікації науково-технічних резуль­татів, проведення наукових конференцій і виставок, обмін спеціалістами, особисті контакти) та комерцій­них (купівля-продаж ліцензій, які є угодами між про­давцем (ліцензором) і покупцем (ліцензіатом)).

У світовій практиці існує кілька способів оплати ліцензій, але найпоширенішими є паушальний платіж і роялті.

Паушальний платіж (нім. Paushal — повністю, сумарний) — оплата ліцензії покупцем повністю і одноразово.

Перевагою такого способу для продавця є одержан­ня всієї суми одразу, без комерційного та інших видів ризику, що можуть виникнути під час дії угоди. По­дібні платежі застосовуються за передачі "ноу-хау" відносно нескладних технологій. Паушальний платіж використовується інколи за поставок нового устатку­вання, продажу ліцензій на нову технологію як гаран­тія від збитків.

Роялті (англ, Royalty — Привілегії) — Авторські відрахування, Платежі, одержані власником у вигляді винагороди (компенса­Ції) за право використання ліцензії.

Вони запроваджуються у формі певного відсотка від суми продажу або від ціни одиниці продукції. Ставки диференціюються залежно від змісту, терміну дії ліцен­зії, обсягу виробленої ліцензованої продукції. Рівень ставок різний і коливається в межах від 2 до 10%.

На практиці нерідко використовують комбіновані платежі за ліцензії, які є поєднанням двох названих розрахунків.

Особливою складовою структури світового ринку є Міжнародна міграція капіталу — розташування за ме­жами країни коштів, здатних приносити їх власнику дохід. Вивіз капіталу починається тоді, коли він може приносити значно більшу норму прибутку, ніж та, яку він дає внаслідок вкладання в економіку власної країни. Міграція капіталу заради великого прибутку зу­мовлена багатьма причинами:

— відносне перенагромадження капіталу в країні-експортері.

— розбіжності між попитом на капітал і його про­ позицією у різних ланках (країнах) світового господарства.

— наявність у країн-експортерів капіталу, дешевших чинників виробництва.

— інтернаціоналізація виробництва, нижчі екологічні стандарти.

Особливістю сучасного світового господарства є од­ночасне утворення в кожній розвинутій країні віднос­но надмірного капіталу в певних галузях господарства і одночасного виникнення потреби в залученні додат­кових коштів ззовні для розвитку інших, особливо технічно відсталих, галузей. Тому чимало країн одно­часно є експортерами та імпортерами капіталів.

Міжнародний рух капіталів як фактор виробниц­тва набуває різних форм (2). їХ можна класифі­кувати за кількома основними ознаками:

1 За джерелами походження капітал, який перебуває у русі на світовому ринку, поділяють на приватний і державний залежно від того, вивозиться він при­ватними чи державними організаціями і компаніями.

2 За формою надання розрізняють товарні та грошові (валютні) кредити. В товарній формі переважно вис­тупають комерційні кредити, а в грошовій — фінансові.

2. Форми міжнародного руху капіталів

Вивезеним капіталом можуть бути машини і облад­нання, патенти і "ноу-хау", якщо вони вивозяться за кордон як вклад в статутний капітал фірми, що там створюється.

3 Залежно від терміну, на який залучають кредит.

Розрізняють:

—довгостроковий (п'ять—сім років).

—середньостроковий (від одного до п'яти років).

—короткостроковий (в межах одного року).

4 Суб'єктами експорту капіталу є банки, корпорації, окремі підприємства, державні структури, муніципальні та міжнародні організації.

5 За своїм цільовим призначенням міжнародні кредити поділяють на фінансові й пов'язані. Пов'язані кредити мають цільове призначення, закріплене в трудовій угоді. До них відносять комерційні кредити (на купівлю певних товарів), інвестиційні кредити (на будівництво конкретних об'єктів). Фінансові не мають цільового призначення.

На міжнародний ринок капітал надходить у двох основних формах: виробничий (підприємницький) та позичковий (кредитно-грошовий).

Виробничий (підприємницький) капітал — Капітал, Вкладе­Ний його власником у різні підприємства з метою одержання Прав на управління ними і прибутками.

Підприємницький капітал вивозять з метою ство­рення підприємств на території інших країн. Залежно від можливості реального контролю за діяльністю та­ких підприємств вирізняють два види інвестицій — прямі та портфельні.

Прямі інвестиції — Довгостроковий вклад грошових коштів у Статутний капітал підприємства.

Такий вклад здійснюється з метою одержання не тільки права управління, а й контролю за діяльністю підприємства. Заново утворені чи придбані підпри­ємства стають філіалами (дочірніми підприємствами) функціонуючої в іншій країні фірми (материнської), яка є центром міжнародного виробничого об'єднання. Прямий контроль за господарською діяльністю інозем­ного підприємства у такому разі забезпечують повна власність на вкладений капітал і володіння контроль­ним пакетом акцій.

Останніми десятиліттями прямі інвестиції мають тенденцію до прискореного зростання. Якщо в середині 60-х років XX ст. Загальний, обсяг прямих інвести­цій становив 108 млрд, дол., То в середині 90-х він пе­ревищив рубіж 2,5 трлн. Дол.

Портфельні інвестиції — Інвестиційний портфель, який Є Су­купністю об'єднаних інвестиційних цінностей, що служать інс­трументом досягнення конкретної мети вкладника.

Портфельні інвестиції означають купівлю цінних паперів, права власності на нерухомість, вони теж орі­єнтовані на одержання прибутку, але не надають ін­вестору права реального контролю над об'єктом інвес­тування.

Позичковий (кредитний) капітал — Грошовий капітал, нада­Ний у позику його власником іншій особі у формі кредиту з ме­Тою одержання прибутку.

Кредитний капітал у сфері зовнішньоекономічних зв'язків є міжнародним кредитом, який надається позичальником на умовах повернення у визначений термін зі сплатою відсотків. Плата за його використан­ня — відсоток від вартості кредитного капіталу, який і є ціною кредитного капіталу.

Основою сучасної системи міжнародного кредиту є експорт позичкового капіталу. Такий кредит сприяє зростанню товарообігу між країнами, полегшує основ­ні розрахунки між ними, дає змогу залучати зовнішні фінансові джерела з метою розвитку економіки. Кре­дитні відносини між державами здійснюються значно вищими темпами, ніж темпи розвитку світової торгів­лі та збільшення прямих іноземних капіталовкладень.

Функціонування міжнародного кредиту у світово­му господарстві породжує позитивні економічні на­слідки: він вирівнює міру користі застосування капі­талу в різних країнах і сприяє утворенню середньої норми прибутку в межах усього світового господарс­тва. Такий кредит підвищує норми прибутку, оскіль­ки сприяє продуктивному вкладанню тимчасово ви­вільненого грошового капіталу в економіку країн, які відчувають найбільшу потребу, і дає змогу отримати вищу прибутковість капіталовкладень.

Використовуючи міжнародний кредит, країна може прискорити свій господарський розвиток. За кошти, одержані у формі іноземних кредитів, будують нові підприємства, продукція яких конкурентоспроможна не тільки на внутрішньому, а й на світовому ринку.

Причини експорту й імпорту міжнародного капіталу надзвичайно різноманітні. Головними є бажання розмістити капітал у тій галузі, де він приноситиме максимальний прибуток, де найнижчий рівень оподаткування і найсприятливіші можливості диверсифікувати ризик.

Особливим структурним елементом світового ринку є міжнародна Міграція трудових ресурсів (працездатногПро населення) з одних країн в інші більше, ніж на рік, зумовлена різними економічними, політичними та іншими причинами. Вона може приймати форми Еміграції – виїзду працездатногПро населення з країни за її межі, та міграції - в’їзду працездатногПро населення у країну з-за кордону. Внутрішня міграція робочої сили охоплює різні регіони в межах однієї держави, а зовнішня міграція зачіпає кілька країн (міжнародних об’єднань ).

Для роботодавців вигода від використання іноземної робочої сили пов’язана з підвищенням норми прибутку не тільки внаслідок нижчої оплати праці емігрантів, а й спричиненого ними тиску, який знижує загальний рівень заробітної плати. Наплив емігрантів ускладнює проблему зайнятості у розвинутій країні, негативно впливає на її економічне становище.

Розвиток НТР спричинив переїзд висококваліфікованих кадрів з одних країн в інші. Що одержало назву відплив умів. Який призводить до непоправних втрат. Відплив умів, як правило, припиняється. Коли ситуація в країні поліпшується.

На сучасному етапі вдосконалюються методи державного управління міграційними потоками. Воно забезпечується прийняттям програм. Спрямованих на обмеження припливу іноземної робочої сили 9імміграції) або стимулювання повернення мігрантів на рідну землю (реімміграція). Більшість країн світу використовують селективний підхід до регулювання імміграції. Відсів небажаних емігрантів здійснюється за вимогами щодо рівня кваліфікації, освіти. Віку. Стану здоров’я та на основі кількісного і географічного квотування. Прямої та непрямої заборони на в’їзд. Тимчасових обмежень тощо.

Важливою складовою всесвітнього господарства є міжнародні валютно-кредитні відносини, сукупність валютно-грошових і розрахунково-кредитних зв’язків. За їх допомогою здійснюються розрахункові операції у світовій економіці. Інструментом цих відносин є міжнародна валютна система, яка обслуговує взаємний обмін результатами економічної діяльності різних країн. Сукупність форм організації валютних відносин формує міжнародну валютну систему.

Міжнародна валютна система – грошова система країн світу. В межах якої перебувають і використовуються валютні ресурси і здійснюються міжнародні платіжні операції.

До міжнародної валютної системи належать національні та колективні резервні валютні одиниці, валютні паритети і курси, умови взаємного обороту валют, міжнародні розрахунки і валютні обмеження тощо. Міжнародна валютна система є сукупністю міжнародних платіжних засобів, грошових відносин, пов’язаних з формуванням і розподілом валютно-кредитних фондів, використанням розрахункових засобів у сфері господарських зв’язків. Основними її елементами є міжнародні платіжні засоби, режим обміну валют, умови конвертування, механізм забезпечення валютно-платіжними засобами міжнародного обороту, регламентація й уніфікація різних форм міжнародних і національних банківських організацій, що здійснюють міжнародні розрахунки і кредитні операції, пов’язані із зовнішньоекономічною діяльністю.

Функціонування міжнародної валютної системи забезпечує ефективність міжнародної торгівлі товарами і послугами, досягнення взаємодії вигоди учасників зовнішньоекономічної діяльності.

Міжнародна валютна система подолала довгий шлях еволюційного розвитку. Його можна поділити на кілька етапів.

1 Паризька валютна система (1816 – 1914). Її ще називають системою золотого стандарту. Яка давала змогу кожній країні –учасниці обмінювати свою національну валюту на золото (і навпаки) за фіксованим курсом.

2 Генуезька валютна система (1922 – 1944). Основою її був золотодевізний стандарт. Суть якого полягає в тому, що паралельно із золотом функцію міжнародних платіжних засобів виконували деякі валюти провідних країн.

3 Бреттон-Вудська валютна система (1944 – 1976) . Основою була система золотовалютного, а надалі – золото доларового стандарту.

4 Ямайська валютна система (започаткована у 1976 P.). Основою є плаваючі валютні курси. Вона по­будована на принципі поєднання довготермінової гнучкості валютних курсів і короткотермінової ста­більності. Одночасно було запроваджено стандарт СДР (спеціальні права запозичування), який став основою валютних паритетів. Юридичну роль світових грошей виконують девізи — національні та колективні валю­ти (наприклад евро). У різних країнах і регіонах е свої колективні валюти.

Застосування колективних валют у зовнішньоеко­номічних зв'язках поширилося внаслідок кризи світо­вої валютної системи, що спричинило заміну золота як світових грошей певними сурогатами. Такі валютні одиниці запроваджують передусім як розрахункові гроші для зіставлення курсів національних валют. Ко­лективні валюти не випускають у вигляді банкнот або монет (лише євробанкноти і монети з'явилися 1 січня 2002 року), а тільки фіксують на рахунках, тобто вони є безготівковими. У майбутньому, внаслідок інтернаці­оналізації господарського життя, можливе формування універсального, єдиного для всіх країн наднаціональ­ного платіжного засобу, своєрідних світових грошей.

Існують валютні ринки, де національні валюти на­бувають форми грошових одиниць внутрішнього рин­ку. Основним поняттям валютного ринку є Валютний Курс — ціна національної валюти у грошових одини­цях інших країн, яка визначається як ціна різних ва­лют у доларах США або ціна долара США в одиницях цих валют (фунти стерлінгів, німецькі марки тощо).

Нині існує два види валютних ринків:

— Ринок-спот — ринок негайної або швидкої по­ставки валюти (протягом двох робочих днів).

— Ринок строкових контрактів, На якому обмін валюти планують на певну дату в майбутньому.

Валютному ринку властиві явища попиту і пропо­зиції, їх можна проаналізувати, вивчаючи взаємодію кривих попиту і пропозиції, а також чинників, які на них впливають.

Валютні курси значною мірою залежать від валют­ної політики центральних банків, зокрема від офіцій­них інтервенцій, які вони здійснюють на валютних ринках і які мають на меті підтримати ослаблені ва­люти, поглинаючи певну кількість їх надлишкової пропозиції. За відсутності належного результату цен­тральний банк застосовує інші економічні або адмініс­тративні методи, хоча вони мають обмежений і тимча­совий вплив на стан економіки та рівень валютного курсу. Значний вплив на валютні ринки чинить стан Платіжного балансу. Платіжний баланс фіксує різни­цю між загальною сумою фактичних платежів, одер­жаних країною з-за кордону, і сумою платежів, здійс­нених за певний час (здебільшого за рік). За активно­го платіжного балансу країна одержує з-за кордону платежів більше, ніж заплатила сама, за пасивного навпаки.

Серед найвпливовіших організацій, що діють на міжнародному валютному ринку — Міжнародний ва­лютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР). Основними завданнями МВФ (у 1947 р. розпочав свою діяльність) є:

—сприяння розвитку міжнародної торгівлі та ва­лютно-фінансовому співробітництву методом регулювання валютних курсів.

— підтримка стабільності валютних паритетів.

—надання кредитних ресурсів країнам-членам МВФ.

—підтримка платіжних балансів країн-членів МВФ.

—розробка заходів з оздоровлення валютної системи світу.

У квітні 1992 року Україну було прийнято до МВФ, в якому вона має 0,69 % статутного фонду, що дає підстави для отримання стабілізаційного кредиту.

МБРР (утворений у 1945 р.) є міжнародною спеці­алізованою фінансово-кредитною організацією ООН, яка надає довгострокові позики країнам-учасницям з метою стимулювання їх економічного розвитку за від­носно низькими ставками, державним і приватним підприємствам за наявності урядових гарантій.

Тенденції розвитку світового господарства тісно пов'язані з проблемами глобального характеру. Ви­никнення їх спричинене не стільки розвитком промис­лового виробництва, скільки хижацьким ставленням людини до природи — інтенсивним забрудненням дов­кілля, винищенням природних багатств тощо. Ці гло­бальні проблеми почали виявлятися у середині XX ст., У період бурхливого розвитку НТП. За деякими позиціями вони настільки загострились і перебувають у та­кому критичному стані, що будь-яке зволікання з їх вирішенням загрожує загибеллю цивілізації або дегра­дацією умов життєдіяльності людини. Перед суспіль­ством постало багато питань, які внаслідок своєї мас­штабності і значущості почали впливати на інтереси вже не окремої держави і навіть не регіону чи угрупо­вання, а на земну цивілізацію загалом. Глобальними вважають проблеми, які:

—мають загальносвітовий, планетарний характер.

—породжують наслідки, що загрожують усій циві­лізації.

—вимагають негайних дій на основі колективних

і скоординованих рішень світового співтовариства.

Глобальні проблеми досить суперечливі й різнома­нітні, їх сукупність можна поділити на три сфери. До першої належать проблеми, які виникають внаслідок взаємодії суспільства і природи. До другої — пробле­ми суспільних взаємовідносин: відносини між держа­вами різного рівня розвитку, подолання економічної відсталості, локальні та міжнародні кризи — пробле­ми війни, миру, ядерної безпеки тощо. До третьої сфе­ри — розвиток людини як особистості, забезпечення її життєдіяльності, боротьба з голодом, бідністю і хворо­бами. Деякі з глобальних проблем зумовлені протиріч­чями, породженими соціально-економічними умовами життя народів планети.

Вирішення глобальних проблем пов'язане зі ство­ренням нового типу всесвітнього господарства, який унеможливить війни, загибель мільйонів людей від го­лоду, хвороб, знищення життєдіяльного природного середовища.

Проблеми інтеграції економіки України У світове господарство

Перехід України до ринкової економіки спричиняє невідкладні проблеми, пов’язані з формуванням якісно нових економічних відносин з країнами Заходу та з країнами колишнього СРСР, виробленням нового напряму в зовнішньоекономічній політиці та співробітництві. Успіх у його реалізації значною мірою залежить від того, наскільки правильно визначені й уз­годжені між собою стратегічна ціль і поточні повсяк­денні завдання та дії.

Одним з напрямів економічного співробітництва є зовнішньоекономічні зв'язки. Для багатьох країн сві­ту зовнішня торгівля є єдиним джерелом одержання конкретного товару або валюти, необхідної для його придбання (закупівлі) на інших ринках світу. Завдяки МПП кожна країна має змогу зосередитися на вироб­ництві того товару, який вПро наспроможна виробляти ефективніше і дешевше порівняно з іншими країнами. Тому зростання товарообміну і спеціалізації зумовлене економічною вигодою зовнішньої торгівлі. Основою для відповідного аналізу є теорія порівняльної перева­ги. Використання її дає змогу досягти найвищої продуктивності завдяки спеціалізації у виробництві товарів.

Деякі країни світу, наприклад Японія, спираються лише на власні сили. Держава прагне не допустити пе­ревищення імпорту над експортом, здійснює жорсткий контроль за рухом товарів, послуг та капіталів через свій кордон. Опора на власні сили має прибічників се­ред значної частини населення, яке вважає, що слабо­розвинута країна може потрапити в залежність від високого розвинутої, якщо не буде обмежувати потреби, орієнтуючись на наявні ресурси. Але жодна країна сві­ту не зможе досягти суттєвих зрушень в економічному й соціальному розвитку, якщо не використовуватиме вигоди міжнародного обміну.

Зовнішня торгівля дає змогу вирівнювати еконо­мічний рівень країн, стимулювати їх розвиток. Одні країни звільняються від перевантаження виробницт­ва, інші одержують зовнішній імпульс для економіч­ного прогресу. Будь-яке обмеження зовнішньої торгів­лі негативно впливає на економіку країни, проте це не означає, що зовнішня торгівля не повинна бути об'єк­том державного регулювання.

Помірне роздержавлення зовнішньої торгівлі на шляху України до ринку є необхідним. Але цей про­цес потребує ретельно продуманого і зваженого підхо­ду. В економіці можуть зміцніти кризові явища, зрос­ти безробіття, зменшитись величина ВНП. За таких обставин держава може зіткнутися з дилемою: або встановити високі митні тарифи (обкладання імпортних товарів податком для збільшення їх ціни на внутрішньому ринку) з метою обмеження їх надхо­джень (за нестачі валюти й експортованих товарів), або встановити квоти (обмеження) на всі ввізні товари, як у свій час зробили США. За таких обставин нада­ють переваги тарифам.

В ідеалі ринок сам повинен визначити, які товари можуть бути експортованими з України, а які варто імпортувати, а державі не потрібно регламентувати зовнішньоекономічну діяльність підприємств. У про­цесі переходу до ринку інколи неможливо обійтись без державного регулювання, тому що на цьому етапі важ­ливо оптимізувати експортні та імпортні групи товарів і послуг, спираючись на сформовану міжнародну прак­тику. Так, на сучасному етапі Україні вигідно експор­тувати продукцію сільського господарства, машинобу­дування, засоби транспорту і зв'язку, а імпортувати не тільки енергоносії, а й високі технології та підприємс­тва "під ключ".

Такий підхід буде доцільним, якщо вважати його етапом на шляху до високотехнологічної та наукомісткої економіки. Для цього прибуток, одержаний від експорту сировини, слід спрямовувати не на заку­півлю товарів народного споживання, а на негайне інвестування у науково-технічний прогрес. Такі ін­вестиції сформують основи майбутньої розвинутої економіки країни з високим рівнем життя населення. Залучення іноземних інвестицій може здійснюватись у різних формах: від позик в іноземних банках і між­народних фінансових організаціях до продажу укра­їнських підприємств у власність іноземним інвесто­рам. Проміжними формами можуть бути спільні під­приємства.

Цілеспрямоване залучення та ефективне викорис­тання іноземного капіталу країною з перехідною еко­номікою є особливо доцільним. Іноземні інвестиції можуть допомогти Україні швидше здійснити струк­турні зміни і збільшити виробничий потенціал про­мисловості. Іноземні фірми, будуючи підприємства в Україні, передаватимуть відшліфований в умовах жорсткої конкуренції досвід організації виробництва і праці. На спільних підприємствах створюватимуться додаткові робочі місця. І, нарешті, країна зможе подо­лати залежність від імпорту.

За підрахунками спеціалістів, в економіку України потрібно інвестувати до 40—50 млрд. Дол. З річним ос­воєнням 5—6 млрд. Дол. Поки що потреби задовольня­ються лише на 10—12%. При цьому Україна інвестує, їх в інші країни з метою створення ринку збуту про­дукції спільного виробництва, розташованого за кор­доном; участі у розробці та експлуатації сировинних родовищ; завоювання ринків збуту для високотехнологічної продукції (ракетного і літакобудування тощо).

Надання пільг іноземним інвесторам не стимулюва­ло приплив капіталів в економіку України (їх величи­на станом на 1 жовтня 2001 року сягає лише приблизно 4,2 млрд. Дол. — У п'ять-сім разів менше, ніж в угор­ську, румунську чи польську економіки). Крім того, одержані інвестиції використовуються не завжди ефективно і за призначенням. Так, 65—70% Їх було використано на придбання іноземних автомобілів та офісного обладнання і тільки 30—35% — на придбан­ня технологічного обладнання, до того ж застарілого. Приблизно 70—80% підприємств з іноземними інвес­тиціями займаються торговельно-посередницькою ді­яльністю і тільки 25% —виробничою, 5% — наданням послуг населенню. Майже відсутні інвестиції в машино­будування, металообробку і сільське господарство, хо­ча, на думку спеціалістів, саме сільське господарство є найбільш перспективною галуззю для інвестування в Україні.

Для суттєвого поліпшення інвестиційного клімату, стимулювання надходжень іноземних інвестицій Ук­раїні слід вирішити принципові питання, а саме:

1 Держава повинна гарантувати іноземним інвес­торам безпеку їх вкладень. Вкладник повинен бути впевненим у тому, що надана ним позика буде повер­нута з відсотками, а майно і капітали не націоналізо­вані тощо.

2 Держава повинна диференціювати податкові та інші пільги для іноземних інвесторів з урахуванням пріоритетів розвитку економіки.

3 Держава повинна створити необхідні умови іно­земним інвесторам для конвертації національної валю­ти у "тверду" (розрахунок повинен проводитися за офіційним курсом Національного банку).

Держава не повинна перебільшувати значення іноземних інвестицій, оскільки вони не можуть бути визначальним чинником економічного зростання кра­їни. Головний чинник — засоби і ресурси із внутріш­ніх джерел.

5 Необхідні гарантії політичної стабільності у суспільстві.

6 Потрібно забезпечити стабільність законодавчої бази.

Ці умови є необхідними для перехідної економіки, коли вона ще далека від стабілізації, ринкові інститу­ти тільки формуються, а суспільна свідомість в інозем­них інвестиціях вбачає економічну інтервенцію з метою перетворення країни на сировинний придаток високо розвинутих країн.

Інтернаціоналізація виробництва передбачає (крім залучення іноземних інвестицій) вихід на світовий ри­нок з продукцією національного виробника та імпорт товарів, послуг з інших країн. Ефективна участь у МПП є необхідною умовою розвитку НТП і економіч­ного зростання ВНП.

Одним із напрямів виходу з економічної кризи та ін­теграції України у світове товариство є формування на її території вільних (спеціальних) економічних зон. їХ ут­ворення безпосередньо пов'язане з розвитком системи світового господарства, а сутність полягає в тому, що будь-яку територію на певних умовах можна залучити до системи МЕВ. На якому б рівні економічного розвитку не була територія (в Україні це в основному території з несприятливими соціально-економічними умовами), во­на може стати місцем вкладання іноземного капіталу з метою розробки і реалізації передових технологій.

Вільні економічні зони (ВЕЗ) — Обмежений район державної Території, в якому діють пільгові умови для іноземних і вітчиз­Няних виробників — Пільговий митний, податковий, валютний, Візовий та інші режими.

Основною метою утворення таких зон є залучення іноземного і місцевого капіталів для організації вироб­ництва з високою конкурентноздатністю продукції на зовнішньому ринку. Класифікаційна схема враховує:

— місце розташування зони відповідно до геогра­фічного розташування щодо державного кордону (внутрішні та зовнішні зони).

— характер об'єкта зонування (локальні зони, створені на основі невеликих територій окремих підприємств, комплексні — значні за розміром територіальні

утворення).

— взаємовідносини з національною економікою приймаючої країни (інтеграційні та анклавні зони).

— функціональну орієнтацію (зовнішньоторговельні, торговельно-виробничі, науково-виробничі, науково-технічні, туристичні, банківсько-страхові та інформаційні зони).

Основою їх функціонування є правова база, як сприяє досягненню високого економічного ефекту для інвесторів і для держави, оскільки запроваджується спеціальний режим інвестування.

Станом на 2001 р. такі зони функціонували в Донецькій області — "Донецьк", "Азов"; в Закарпатській області — "Рені", "Закарпаття"; на півдні України — "Сиваш"; в центрі — "Славутич" та ін.

Чим вищий економічний рівень розвитку країні тим активніші та різноманітніші форми її зовнішнім економічних зв'язків. Отже, участь країни в міжнародних економічних відносинах частково може відображати рівень її економічного розвитку. Найпоширенішим показниками міжнародних економічних відносин є:

— експортна квота — співвідношення або питома вага експортованих товарів за видами і ступенями переробки.

— структура імпорту, особливо співвідношення обсягів сировини і готової продукції, що ввозиться в Україну.

— порівняльне співвідношення частки країни світовому виробництві ВП, світовій торгівлі.

Розвиток економічних зв'язків із світовим господарством потребує від України:

— приєднання до світової організації торгів (СОТ).

— укладання деталізованих торговельних та науково-технічних угод з ЄС та входження до неї на правах асоційованого членства.

— залучення західних інвестицій в економіку.

— заохочення українських підприємств до пошукових торгових партнерів у світовому господарстві і Сході, і на Заході.

Стратегія розвитку зовнішньоекономічних зв'язків України має передбачати створення власної виробни1 інвестиційної моделі ринкової економіки, розширення міжнародної співпраці в усіх ланках виробничо-технологічного процесу. Головною метою зовнішньоекомічної політики України має бути створення таких умов для формування українських підприємств, які за­безпечать їх функціонування на світових ринках як конкурентоспроможних виробників.